«Про війну, патріотизм і українців» - саме таку рубрику започаткував «Голос ліцею»
(об’єднання учнів та учениць, які готують та випускають інформаційні повідомлення на ліцейному радіо) у далекому 2015 році. Актуальність цієї рубрики з роками тільки зростає. У 2022 році вона трансформується в матеріали про випускників та випускниць ліцею, які все знають про війну зсередини і точно є патріотами своєї країни.
Володимир Грицаченко - випускник 2016 року гуманітарного профілю ліцею. Завжди усміхнений, оптимістичний юнак, безмежно закоханий в історію України. Громадський активіст, науковець, із 27 лютого - військовий добровольчого батальйону “Карпатська Січ” (нині - 49-й окремий стрілецький батальйон “Карпатська Січ”).
ПРО ЛІЦЕЙ
Чесно зізнаюсь, ліцейні роки для мене промайнули дуже швидко й непомітно. Навчання, різні інтерактиви, прогулянки з друзями - це все невід’ємні моменти життя нашої ліцейної родини. Не дивно, що з таким шаленим графіком не помічаєш, як летить час. Але я добре запам’ятав свої слова, сказані на випускному: “Де б ви не були і чим би не займались, завжди робіть усе для того, аби примножувати славу нашої держави”. Цей девіз і сьогодні зі мною.
НАВЧАННЯ Й ЖИТТЯ ПІСЛЯ ЛІЦЕЮ
Після навчання в ліцеї вступив на історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Там познайомився з багатьма цікавими й відомими людьми, які допомогли мені торувати науковий шлях, початий ще в стінах ліцею. Паралельно почав займатись громадською діяльністю в лавах Всеукраїнської громадської організації “Сокіл”, де знайшов багато друзів і однодумців, з якими до сих пір підтримую дуже тісні зв’язки. Із часом знайшов свою нішу і в трудовій сфері, влаштувавшись на роботу в компанію “Книгарня “Є”. Адже для людини, яка обожнює читати, немає більшого щастя, ніж працювати в оточенні тисяч книг. Восени минулого року став хрещеним батьком для сина мого хорошого друга Олексія Черняка, із яким ми разом навчались у ліцеї. І ніби все було відносно добре аж до 24 лютого, поки рф не почала проти нашої держави повномасштабну війну.
УЧАСТЬ У ВОЄННИХ ДІЯХ
Пам’ятаю той тривожний ранок (хто ж його не пам’ятає!). Подзвонила кохана, вся в сльозах, почала просити щоб я до неї приїхав і ми разом виїхали на захід України до її батьків. Але я вже знав, що нікуди не поїду, а лишуся тут і буду захищати столицю. По обіді зустрівся з друзями й ми всі разом поїхали на загальні збори нашої організації (“Сокіл”), де й було прийнято рішення захищати Київ. Уже 27 лютого ми офіційно вступили до лав добровольчого батальйону “Карпатська Січ”. На початку березня ми заїхали на позиції в село Романівка, яке наразі є передмістям Ірпеня.
Почалися важкі бої в місті, контроль над яким був стратегічно важливим для подальшого наступу на столицю. Оскільки міст через річку було підірвано, ворог сконцентрувався в місті й на околицях, ведучи постійний обстріл наших позицій. Зав’язались позиційні бої. Ніколи не забуду день 16 березня. Це, можна сказати, мій другий день народження, адже під таким прицільним мінометним обстрілом я не був ні до, ні після цього дня. Наші позиції були розбиті і ми вимушено перебрались у підвал місцевого “Водоканалу”, де вже знаходились підрозділи ТрО. Бої за місто тривали до кінця березня, після чого ще було кілька днів зачистки. Офіційно ми вийшли з Ірпеня 2 квітня. Завжди буду пам’ятати радісних місцевих, які зі сльозами на очах підходили до нас, обіймали, годували яблуками і розповідали жахливі історії періоду окупації.
Після короткого відпочинку наш командир Чорнота повідомив, що зовсім скоро нас очікує битва за ще одне місто мільйонник - Харків. 10 квітня наша колона рушила на Ізюмський напрямок. Я пробув там місяць, а потім попросив дозвіл у командира повернутись у столицю, щоб закінчити навчання. Протягом травня-червня дописав і захистив дипломну роботу, здав державні екзамени й успішно закінчив магістратуру істфаку КНУ імені Тараса Шевченка. А в середині червня знову повернувся до своїх на Ізюмський напрямок. 19 червня загинув творець і командир нашого батальйону Олег Іванович Куцин ("Кум") – війна забирає найкращих. Десь у цей період ми почали займатись радіорозвідкою, що принесло дуже хороший результат, адже завдяки своєчасному виявленню сил противника було знищено не одну одиницю бойової техніки і ще більше живої сили. Але найголовніше, що ця робота зберегла життя не одному нашому бійцю, яких ми заздалегідь попереджали про можливі обстріли їхніх позицій. Загалом на Ізюмському напрямку я пробув до кінця серпня, після чого повернувся в столицю.
А вже в жовтні наш добровольчий батальйон офіційно розформували, але на його базі ще у травні було створено 49-й окремий стрілецький батальйон “Карпатська Січ”. Тож зараз я поки відпочиваю і лікуюсь, адже на війні навіть без поранень можна отримати цілий букет захворювань, особливо пов’язаних із хребтом, ногами тощо. А що буде далі - життя покаже. Адже бути сьогодні українцем - означає завжди бути готовим до боротьби за свою Вітчизну.
ПОРАДА ЛІЦЕЇСТАМ
Зараз дуже складні часи, але не варто впадати у відчай. Завжди потрібно вірити в себе, в українське військо, і сумлінно працювати на своєму місці. Адже зробити свій вклад у майбутню перемогу може кожен, зокрема і ви, дорогі ліцеїсти. Все, що вам зараз потрібно робити - це старанно вчитись, щоб уже незабаром стати спеціалістами у своїй сфері й активно працювати задля нашого спільного, вільного і щасливого майбутнього.
Слава Україні!