Віра Курико, випускниця 2014 року гуманітарного профілю ліцею.
Журналістка, репортажистка, письменниця. Починала роботу зі стажувань у закарпатському виданні «Varosh» та київському бюро «Радіо Свобода». Разом із колегами спробувала створити локальне репортажне медіа в Чернігові «Ініція. Хто, де й навіщо живе у твоєму місті».
Була заступницею редактора чернігівської міської газети «Сім Днів». Згодом — регіональна кореспондентка «Громадського радіо», регіональна представниця «Детектор медіа» в Чернігові. Співпрацювала з різними всеукраїнськими медіа. Нині авторка «Reporters» та «Локальна історія».
Перемогла в конкурсі художнього репортажу «Самовидець» імені Майка Йогансена 2019 року. Видала репортажну книгу «Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук’яненка» у видавництві «Темпора» 2020 року. Книга увійшла до фіналу премії «Книга року ВВС-2020» та здобула нагороду «Літакцент року 2020» в номінації «Есеїстика».
Цікавиться традиційним співом, віддана фанатка гурту свого чоловіка «Щавель».
ПІСЛЯ ЛІЦЕЮ навчалася в Чернігівському національному педагогічному університеті (нині – Національний університет «Чернігівський колегіум імені Т.Г.Шевченка») на філологічному факультеті — вивчала українську мову та літературу. Я марила журналістикою у Львові, але саме почалася війна, батько поїхав на фронт і всі обставини склалися так, що я мусила лишитися ближче до власного дому. Нині щаслива, що обрала філологію — це мій гуманітарний фундамент.
Після бакалавра я вступила на магістратуру Школи Журналістики УКУ, але останньої миті передумала. Вирішила відкласти це на якийсь час. Нині роздумую про другу освіту з етнології. Вважаю, що навчання має бути власним потягом, а не бажанням отримати диплом.
Навчаючись в університеті, журналістику вивчила на курсах, тренінгах, школах, спеціальних програмах. Далі навчалася у професії. Магістратура з журналістики чекає свого часу.
Я АВТОРКА-ФРІЛАНСЕРКА. Тобто не прив’язана до офісу й конкретної редакції. Це дозволяє працювати над власними й книжковими проєктами.
Найважливіша справа — співпраця з інтернет-журналами The Ukrainians та Reporters, останній нещодавно вперше вийшов і друком. The Ukrainians свого часу надихнули мене на великі тексти, без яких мені сьогодні не бачиться мій світ.
Займаюся великими текстами про людей, їхні долі та вчинки — пишу репортажі. Часто кажу, цей жанр вчить нас любові, поваги та терпимості. Тексти моїх улюблених репортерів створили мене. Я залюблена в стримані речення, які можуть свідкувати про цілу епоху. Почуваюся повною й насиченою, коли стукаю у двері до людини, що ховає в собі біль власного людського тягаря.
ЛІЦЕЙНІ ЗАХОДИ мені по-доброму нагадують тепер збори Amway. «Ви все можете, ви найкращі! Ще трошки — ви дійдете до мети, стане діамантами!». На всіх цих зустрічах із випускниками, на святкових заходах, де нам втовкмачували, що ми кращі з кращих, я в те повірила й вийшла у світ, чуючи себе добре: «Так, я неймовірно сильна і здібна. Трохи зусиль. Я переверну світ». Звісно, світ давав ляпаси, мовляв, ні, ти слабка дівчинка, геть звідси, але я не вірила.
УКРАЇНКА, РЕПОРТЕРКА, ЖІНКА, ЛІЦЕЇСТКА— так написала, коли мене попросили чотирма пунктами пояснити, хто я, на котромусь заході. Ліцей це частина мене. Усе, що є я, виростало звідси. Найперше — тут доводиться швидше дорослішати. Спершу сумно, а вже за кілька років самостійного життя — не можеш з того натішитися.
У ліцейних умовах я навчилася розставляти пріоритети. Це допомогло мені ніколи не намагатися опинитися в трьох місцях одночасно. «Уроки сьогодні на сьогодні» — їй-богу — нині один із моїх принципів у роботі.
Моя кураторка навчила мене бути відважною. Вона до сьогодні вирівнює мені спину у важкі миті. Викладачі мови, літератури не шкодували свого часу на мою шкільну писанину, аби дати мені відповідь, підтримку, заохочення. Вони до сьогодні зустрічають мене, ніби я їхня учениця.
Я з тих щасливиць, які ще з дитинства знали, чим вони хочуть займатися. У ліцеї сталася та важлива річ, що мене зрозуміли й робили все для того, щоби я могла спробувати себе в текстах.
НА СЬОГОДНІ МІЙ НАЙВАЖЛИВІШИЙ ПРОЄКТ – ЦЕ КНИГА. Репортаж-реконструкція подій кінця 1970-х років у Чернігові, де на вулиці Рокосовського мешкав між ув’язненими Левко Лук’яненко. Ким були ці люди, які оточували дисидента, хто писав доноси, вів його справу, свідчив зле на суді, встановлював прослуховування? Для мене ця книга стала великим випробуванням і мого характеру, і моїх здібностей. До того ж я сподівалася, що мені вдасться написати книгу хоча б до свого п’ятдесятиліття, а воно так добре вийшло у двадцять два.
ДОБРЕ РОБИТИ ТЕ, ЩО ТИ ЛЮБИШ. Там, де силуєш себе, завжди складніше. Не вірю ні в нестримний талант, ні в божу волю. Багато працюєш — маєш результат. Справді, у тебе не вийде лише тоді, коли нічого не робитимеш.
ПЕВНОЇ МИТІ РОБОТА МОЖЕ ТЕБЕ ПОГЛИНУТИ, забрати у свій полон. Так сталося зі мною. Працюючи чотири роки без відпусток, вихідних, здорового сну — раптом прокидаєшся порожня. Робота була моїм хобі, чим я дуже пишалася, але раптом довелося дозволити собі любити щось іще.
І я залюбилася в традиційний український спів, зокрема Чернігівщини. Я співаю. У «совєтський» час всілякі народні ансамблі та хори заступили собою справжню автентичну культуру українського села, вивчення традиційного співу — це спосіб повернення до коріння. У ліричних піснях, у старовинних колядках я відводжу душу і знаходжу знову себе. Щоби зрозуміти їх, можна послухати гурт «Древо» або «Дике поле».
ЯКБИ Я СЬОГОДНІ МОГЛА ПІТИ ЩЕ РАЗ ВЧИТИСЯ В ЛІЦЕЙ? Я би сказала собі, Віро, не поспішай. Нічого з того, що тут відбувається, не стане найбільшою трагедією. Хай тебе не розбивають дрібниці, будь відважною й часом упертою. Знай, що ніхто тут не хоче тобі зашкодити. Користайся всім, що тобі пропонує це місце. Чуй старших, вони не вороги, вони провідники.
Проживи цей час, бо ти один із щасливчиків (от, вже сама наче торговець Amway).